Реакція на інтерв’ю Насті Каменських і Потапа стала черговим випробуванням для їхньої репутації. Автор тексту вважає, що суспільство не має мовчати, коли публічні люди виходять на величезну аудиторію й поширюють заяви, які потребують оцінки та відповідних наслідків.
У тексті наголошується: Україна живе в умовах інформаційно-когнітивної війни, у якій росія системно атакує український інформаційний простір, намагається дезорієнтувати суспільство й переконати світ, що проблема полягає не в російській агресії, а в «неправильних українцях».
На думку автора, частина публічних людей після початку повномасштабної війни швидко мімікрувала під українців, знімалася у вишиванках, виконувала українські пісні та заробляла на образі «незламності». Тепер, як стверджується в тексті, вони синхронно заговорили про «концтабір», перейшли на російську й почали розповідати російськомовній аудиторії, як їх нібито утискають і ненавидять українці.
Окремо автор звертає увагу на вибір майданчика для розмови. Потап і Каменських, за його оцінкою, пішли не в українське медіа, щоб пояснитися перед суспільством, яке десятиліттями давало їм сцени, ефіри, гроші та популярність, а до російської журналістки Каті Гордеєвої — в один із найбільших російськомовних YouTube-проєктів.
У тексті стверджується, що вони розуміли, куди йдуть, якою мовою говоритимуть і хто почує їхні історії про «патріотізм своєй сємьї» та організм, який відторгає українську. Автор вважає, що таким чином вони не пояснювалися перед українцями, а продавали російськомовному інформаційному простору зручну для себе версію, у якій винна не росія, що напала на Україну, а сама Україна, яка після нападу почала вимагати від публічних людей хоча б мінімальної відповідальності.
Особливу увагу приділено словам Насті Каменських про голос. У дитинстві вона жила в Італії, добре вивчила італійську, хвалилася італійським акцентом, за чотири місяці опанувала іспанську й давала нею інтерв’ю. Однак, коли Каменських почала говорити українською, за її словами, в неї з’явилася кіста і зник голос.
Автор підкреслює контраст: з іншими мовами організм нібито впорався, а українську — мову країни, де Каменських народилася, побудувала кар’єру та стала відомою, — раптом почав відторгати. На його думку, ця історія може стати зручною тезою для російської пропаганди.
Потап, як зазначається в тексті, заспокоює себе тим, що хейт існує лише в інтернеті, де нібито діють боти й озлоблені люди. Водночас він стверджує, що наживо його всі люблять, усміхаються й добре зустрічають. Автор заперечує таке трактування й нагадує про людей, які п’ятий рік живуть під обстрілами, служать без ротацій, ховають близьких, виховують дітей під сиренами та продовжують працювати в Україні, поки Потап перебуває за кордоном і говорить, що «годує сім’ю».
Автор закликає, щоб репутаційні наслідки вийшли за межі коментарів. Він сподівається, що Потапу й Каменських більше не даватимуть українських сцен, ефірів, фестивалів і рекламних інтеграцій, а люди перестануть допомагати Потапу підтримувати образ усенародної любові.
Фінальний висновок тексту полягає в тому, що український культурний простір має право відторгнути публічних людей, якщо вони самі заявляють про відторгнення української мови. Автор стверджує: справжня «кіста» в цій історії — не в голосових зв’язках Насті Каменських, а в постколоніальному малоросійському шоу-бізнесі, який, на його думку, не може комфортно існувати ніде, крім російського стійла.
