Тривала розлука, бойовий досвід і повернення до цивільного життя можуть змінити стосунки військових із близькими. Після повернення з фронту людині іноді не хочеться обіймів чи інтимної близькості, і партнер може сприйняти це як ознаку завершення стосунків. Ветеранка та військова психологиня Ольга Еверт, колишня керівниця відділу психологічної підтримки Управління фізичного та ментального здоров’я Мінветеранів, пояснила, чому так буває і як партнерам пройти цей період.
За словами Еверт, у зоні бойових дій ніжність, тактильність і бажання дотиків можуть притуплюватися: мозок і тіло зосереджені на готовності до небезпеки. Після повернення організм не здатен миттєво перемкнутися на емоції та пристрасть.
Виснажуватися може й той, хто чекав удома. Людина, яка місяцями самостійно дбала про побут і дітей, також переживає стрес і втому, що можуть пригнічувати інтимне бажання. Психологиня наголошує: відсутність миттєвого потягу не означає, що кохання зникло.
Еверт радить не поспішати й не тиснути. Відновлення близькості може починатися з малого: обіймів, поцілунків або тримання за руку. Якщо партнер здається скутим, варто спокійно запитати, чи все гаразд, і рухатися повільніше. Близькість через силу може залишити відчуття використання, а не розслабленості та безпеки.
Не варто й очікувати, що зустріч після розлуки обов’язково стане вибухом емоцій, адреналіну та сексуальності. Партнерам потрібен час, щоб знову звикнути одне до одного: за місяці окремого життя в кожного могли з’явитися нові звички й нове оточення.
Якщо в родині є діти, психологиня радить заздалегідь підготувати їх до повернення батька. Можна пояснити, що тато приїде втомленим і йому, можливо, знадобиться час на самоті, але це не означає, що він сердиться на дітей. Час для спілкування можна розподілити в ігровій формі за сімейним столом, домовившись, скільки його діти проводитимуть із татом, а скільки — з мамою.
Дорослому також потрібен час, щоб повернутися до рутини. Повсякденні справи — приготування обіду чи прибирання — спершу можуть здаватися військовому дріб’язковими порівняно з метою, яка була на фронті. Залучати його до побуту варто поступово, розділяючи цей процес на етапи, щоб не створювати зайвого напруження.
Якщо партнерам не вдається обговорити проблему самостійно, Еверт радить залучити фахівця і запропонувати це як спільну мету — розібратися з питанням, а не «полагодити» когось одного. Психолог може стати посередником у розмові. В інтимній сфері допомагають сексологи, зокрема якщо військовий повернувся з травмами або ампутаціями. Життя змінюється, але може залишатися повноцінним, якщо людина не замикається в собі.
Еверт наголошує, що ветеран — така сама людина, як усі. Військовий досвід не виправдовує агресії чи зневажливого ставлення. Якщо щось у поведінці партнера не влаштовує, про власні почуття можна сказати прямо й без звинувачень.