Діти, які втратили батька чи матір через війну, часто залишаються сам на сам із болем, якому ще не можуть дати назву. Дорослим поруч природно хотіти заспокоїти дитину й сказати щось тепле, але необережні слова можуть не підтримати, а ще більше замкнути її. Сімейна психотерапевтка і кризова психологиня фонду «Діти Героїв» Лариса Юзмухаметова пояснила, як говорити з дитиною про втрату і що може допомогти.
Фонд уже не перший рік працює з дітьми, які переживають горе через втрату одного або обох батьків унаслідок російської агресії. Зі щоденної практики фахівців випливає важливе правило: не завжди дорослим варто першими починати розмову про втрату.
Якщо дитина сама ще не заговорила про втрату, її не слід підштовхувати до цієї розмови. «Коли сама дитина ще не почала про це говорити, її не можна смикати за це болюче місце», — пояснює психологиня. Навіть доброзичливі фрази на кшталт «Я тебе розумію», «Я знаю, як тобі», «Не переживай», «Досить плакати» або «У тебе все буде добре» можуть знецінити її біль. Дорослий у стабільному стані не може знати, що саме відчуває дитина.
Натомість опорою можуть стати прості й щирі слова: «Я тебе чую», «Як би я могла тебе підтримати?», «Мабуть, я теж сумувала б, злилася й була роздратованою, якби переживала таку втрату», «Я тут, я з тобою, ми справимося». Важливо дати дитині відчути, що дорослий поруч і не зникне, а не переконувати її, що все мине.
Повернення до школи теж потребує делікатного ставлення. Дитина, яка втратила близьку людину, може переживати значно більший стрес, ніж однолітки зі стабільних родин: на неї впливають і сумна атмосфера вдома, і вимоги в класі, і загальний міський фон із тривогами та відключеннями світла. Тому вчителю варто зменшити вимоги до такої дитини, а не оцінювати її за загальними мірками.
Учитель може тихо підійти й сказати: «Якщо тобі потрібна допомога — приходь, я поруч», приділивши дитині хоча б 5–10 хвилин. Старші підлітки можуть переживати горе глибоко всередині, а молодші школярі — зовні поводитися стабільно, хоча також несуть важкий тягар.
Горе часто проживається хвилями: дитина поплакала чи поскаржилася, потім побігла гратися, сміється або виконує завдання, а згодом знову притихає. Такий рух від умовного «мінуса» до «плюса» є природним. Насторожити має ситуація, коли дитина надовго застрягає в одній крайності.
Однією з таких крайнощів може бути стійка агресія: підколи інших дітей, булінг, нетипова поведінка, роздратування або дії «на зло». Інша — повне замикання в собі: дитина нікому не заважає, але стає пасивною, байдужою до оцінок і не включається в роботу. Обидва стани є сигналом, що дитині потрібна допомога фахівців і на них слід звернути увагу негайно.
Щоб підтримати дитину, дорослому також важливо мати сили. Психологиня радить скласти список «100 пунктів свого ресурсу» — від споглядання жовто-зеленого листя чи прогулянки біля озера до зустрічі з подругою в ресторані або перегляду улюбленого фільму. Відновленню також можуть сприяти зарядка, споглядання природи, дихальні практики й обмеження новин.
«В Україні зараз ненормальні умови для життя. Жити так, як це було кілька років тому, вже не виходить. Ви маєте повне право визнати, що базові умови невідворотно змінилися. І в цій новій реальності треба знаходити нові опори», — пояснює Лариса Юзмухаметова. Якщо турбота про себе не допомагає, дорослий залишається виснаженим, а дитині потрібна підтримка, варто звернутися до психолога чи психотерапевта. Фахівець допоможе вчасно помітити депресію або такий рівень виснаження, за якого може знадобитися медикаментозна підтримка.