Анна Яловенко опинилася у французькому місті Шатору майже від перших днів великої війни разом із трьома маленькими синами. Знайомство з місцевою шкільною дисципліною стало для неї культурним контрастом: деякі підходи французької освіти її щиро вразили.
Найбільше їй запам’яталася історія зі старшим сином. У школі хлопчика змусили 40 разів поспіль написати фразу «Я не сміюся на уроці» після того, як він сміявся під час заняття. За словами Анни, у французьких класах дитина може не лише отримати зауваження, а й багаторазово переписувати правило, яке порушила.
Анну також здивувала так звана «лавка покарань» — місце, куди в дошкільних закладах саджають дитину, якщо вона не слухається. На її думку, багатьом українським батькам такий підхід може видатися надто суворим: удома частіше намагаються пояснити малечі, що добре, а що погано, а не ізолювати її.
Суворі правила, за її спостереженнями, стосуються навіть трирічних дітей. У місцевих садочках малечі не дозволяють стрибати в калюжі, заохочують ходити строєм, не галасувати й чітко дотримуватися розпорядку. Для Анни, яка звикла до вільнішого українського підходу, це стало помітною різницею між двома культурами виховання.
Жінка не дає однозначної оцінки французьким методам. Сувора дисципліна привчає дітей до порядку й поваги до правил, однак, за її словами, трирічна дитина ще не здатна свідомо осмислити висновки: покарання може перетворитися на механічне повторення без розуміння.
Історія Анни Яловенко — її особистий погляд на відмінності у вихованні. Для українських родин, які виїхали за кордон із дітьми, вона показує, що правила поведінки в школах інших країн можуть бути значно суворішими, ніж ті, до яких вони звикли вдома.